March 13th, 2015

DOM

Про привітання і два ґатунки побутової української мови

Чую як в Україні на радіо і ТБ всі вітаються 'Доброго ранку', 'Доброго дня', 'Доброго вечора' і застановлююся на тому, що ніколи таких конструкцій побутово не вживав. Щобільше, як подумаю, то доходжу висновку, що на Львівщині була досить складна, як для чужинця, система вітань, за якою навіть не маючи людину перед очима можна було за її привітанням здогадатися чи вона є стара, а чи молода, чи з села, а чи з міста, і таке інше. Розповім трохи детальніше, і хотів би знати чи щось подібне було де-інде в Україні.

Найперше почну з того, що конструкцію 'Доброго ранку' взагалі не вживали! Якщо то був ранок чи день, то віталися 'Добрий день', а як вечоріло, або була ніч, то казали 'Добрий вечі(и)р'. При тому, старші люди казали виразно два слова 'добрий вечі(и)р', тоді як ми, що виросли за совітів казали як одне - 'добрийдень', 'добрийвечі(и)р'.

Все докорінно змінювалося коли батьки нас відсилали на село. Ніколи не забуду як бабця казала: 'Боронь боже, дитино, би с кому на селі вповів 'Добрий день' - би ми потім люди не казали, же маю комуніста за онука!'. Щоденним привітанням без різниці від того, чи хтось ходив до церкви чи ні (а ходили майже всі, бо інакше 'будут казали же комуніст', а то на селі гірше за лайдака чи курвія), було 'Слава Ісусу Христу' - 'Слава на віки Богу', яке змінювалося лише на Різдво ('Христос ся Рождає - Славімо Його'), на Йордан (Христос ся Хрещає - В ріці Йордані), і на Великдень ('Христос Воскрес - Воістину Воскрес'). Позатим, і там були відмінності - 'міські' вимовляли всі слова окремо, а на селі казали 'Слава Ісусухристу - Слава навікибогу' (на гуцульщині 'Слава Йсу - Слава навіки'). Але як кого заставалося за якоюсь роботою чи то на городі, чи на подвір'ї (обійсьцю), то привітання змінювалося на 'Дай Боже щастя - Дакую, дай Боже вам' у нас 'здичавілих в місті', і мало форму 'Дай Боже Щістє - Дєкую, дай боже вам' споміж 'сільських' і старших людей.

Навіть мені звиклому до того, що є одна 'правда' вдома, а інша для вулиці і школи, було цікаво спостерігати, як миттєво змінювалася українська мова моїх батьків з тої, якою вони розмовляли зі мною і сестрою вдома, на роботі, чи просто побутово в місті на ту, якою вони говорили опинившись в селі, чи зустрівши родичів з села або односельців: відразу зникав м'який знак в кінці дієслів (сидить - сидит, спить - спит), префікс по- ставав в- (позбирай - взбирай, покоси - вкоси, поріж - вріж), -ся перетворювалося на 'сі' і скакало наперед дієслова (я напився - я сі напив, я виспався - я сі виспов), 'собі' ставало 'си' (налив собі - налив си, візьми собі - візьми си), -яв/-ав ставало -ив/-ов (взяв - взьив, понаписував - понаписувов), шапка ставала шипкою, штани споднями, піджак блюзкою, тряпка миткою, посуд начинєм, пічка п'єцом, годинник дзиґаром, дякую - дєкую, щастя - щістє і таке інше... І так скоро як поверталися до міста, то відразу переходили на 'міську' українську мову.

За винятком тих місцевостей, де в місті говорили російською, а в селі українською мовами, чи щось подібне ще десь траплялося?

Дякую.

P.S. Принагідно хотів запитати про ще одне. Виразно пам'ятаю що як когось просилося дати напитися води з криниці (кирниці), то мене завжди виправляли, коли я за неї із ввічливості дякував - казали, що 'за воду ся/сі не дя(є)кує', і треба було казати 'Добра вода' чи 'Добру маєте воду', котре сприймалося як вираз подяки. Звідки таке, і чи побутувало воно за межами Львівщини і Карпат?