May 24th, 2007

свадьба
  • hudzyk

Двомовність в Україні

Багато тих, хто пропагує двомовність в Україні, найчастіше посилаються на приклади Швейцарії та Канади (і навіть США), як країн, які функціoнують в дво- або багатомовній парадигмі. Співіснування мов - це завжди співіснування культур. Прихильники двомовності натякають на те, що це не так вже й погано. Дійсно, чому б Україні не наслідувати приклади Швейцарії чи Канади, не розширювати обрії сприйняття світу, не зосереджуючись тільки на власному досвіді, а через офіційне визнання російської мови долучитися до однієї з потужних світових культур та скористатися її надбаннями? Нащо замикатися у собі, обмежувати себе своїм власним городом, перетворюватися на неминучу провінційність, яка лякається будь-якого впливу?

Закиди в ксенофобії тим, хто відстоює українську одномовність, та кивання на деякі західні культури, що, начебто, цю ксенофобію долають, дозволяючи співіснування різних мов на своїй території, найчастіше лунають з осередка Національного Інституту Українсько-Російських Відносин, що призначено розробляти стратегії поліпшення українсько-російських стосунків. Мішання культур, постмодерний світ, дружба народів, рівність, братерство, демократичність (згідно з паном Лановенко О.П, що керує відділом гуманітарних відносин у вищезгаданому інституті, одномовність - вкрай недемократичний засіб, що дискримінує права етнічних меншин) - все це чудові гасла. З єдиним 'але' - порівнювати Україну з Канадою, Швейцарією чи США, те саме, що порівнювати яблоки з апельсинами. Начебто багато спільного, а все ж таки фрукти зовсім різні. Ця 'різність' витікає з різниці способу формування нації.

Collapse )
Collapse )