October 20th, 2005

Range-2
  • baill

(no subject)

Щиро дякую всім, хто відповів на мої запитання. Вони були зумовлені не лише самою цікавістю, а й деякою сумною необхідністю. Нещодавно почув від однієї людини, що мову (будь-яку) не люблять в принципі. Вона не є чимось, що може викликати такого роду почуття, бо являє собою механічний інструмент спілкування.
Як виделка -- допоміжний інструмент харчування.
Це дійсно жахливо, і насправді -- сумно, адже як би не силитись зрозуміти такі думки -- усе марно. А, між тим, складається враження, що дуже багато людей міркують так само, можливо, із невеличким відхиленням у ту чи іншу сторону. Беручи для аналізу найбільш радикальні переконання, можна чіткіше уявити те провалля, яке ділить нас на частини.
Думаю, саме неусвідомлення місця мови у житті кожної людини, невизнання її однією з невід"ємних складових духовного світу -- ось основна наша проблема . Кажу наша, бо все-таки усі ми спільної Батьківщини.
А чи можна змусити людину усвідомити рідність мови? Гадаю, ні.
Відчути її частиною єства, тою мовою, якою говорить серце? Ні, мабуть.
Виокремити з-посеред інших інструментів?..
І після такого якось зовсім не хочеться знову у тисячний раз повертатись до історії нашої вічно поділеної країни. Знову і знову перечеплятись через цю незриму межу. Скільки їх -- цих внутрішніх, духовних бар"єрів? Скільки розламів єдиної нашої землі? Скільки кордонів, які не перетнеш із паспортом, не отримаєш візи? Яка єдність нації, якщо увесь час знаходиться щось сильніше за банальне духовне здоров"я: б"ються пенсіонери, ніби ще не скінчилась їх війна; діти знають усілякі мови, окрім власної; на сході розповідають жахи про захід, і навпаки; у Криму жаліються російському уряду на утиски російської мови, хоча доречно щось робити із прогресуючим нехтуванням національною...
Скільки українців справді вважають українську мову рідною? Не таке просте запитання.

Скажіть, скільки часу має сплисти, аби бодай 51% наших співвітчизників міг щиросердо висловитись про українську мову так, як це зробили ви?..