June 12th, 2005

Шняга

Так буває, що якесь слово оволодіває тобою на півдня, на день, на добу. Воно крутиться у голові, безупинно розмножує себе у правій півкулі і втомлює ліву повзанням нервовими закінченнями. Воно тебе хоче. Воно тебе має. Воно на тобі паразитує. Воно напружує твій мовленнєвий апарат і навіть проривається у побутове спілкування. Переплітається із твоїми меседжами, вистромлюється з твого матючиння, спотворює твої звертання і плющить клікухи подружок. Співрозмовники мружаться, підозрюючи „ізмєну”. Ця словарна агресія майже ніколи не буває спровокованою. Просто з усього щоденно-щожиттєвого словопотоку якась дика молекула хоч-не-хоч, але зачіпається за береги волохатими мацачками, вистрибує на поверхню твого неврозу і крутить хвостом: „Ти мене запам’ятаєш!”

От учора ще раз перечитав роман „Архе” Любка Дереша. Там багато зачіпливих та мацакатих слів. Позаяк текст хороший, іноді навіть блискучий. Але зі всіх тамтешніх „грицаних”, „малімонів”, „ґедзів”, „в’юків” у мої береги вчепилося лише слово „шняга”. Але зате як вчепилося! Мертвим абордажем. Шняга-шняга-шняга-шняга і знову шня-я-я-яга у всеможливих поєднаннях, варіаціях і вар’яціях внутрішнього монологу. „Згинь! – кажу тій причепі: „Шняг би тебе трафив!” Не трафляє. Либонь, шняжить.

Collapse ) Володимир Єшкілєв

Див. також: