Не дуріте самі себе.../Не дуріте дітей ваших: Шевченко іноді вживав церковнослов'янізми, яких успадкувала і нинішня російська - але оцей вірш треба виправити українською граматикою та логікою та наукою та освітою та настановою та, понад усе, своєю мудрістю - та злободенною отеперішністю: НАВЧАЙМОСЬ і ЧУЖОГО і СВОГО - ЧОГО? (бач не "чужому" і "свому" - не навчаймось "ЧОМУ?" - бо "учітса русскаму їзьіку"). Навчаймось своєї НАУКИ та своєї української МОВИ (бач - не ото: навчаймося "
Герменевтика не антиномії, а синергії отого "своє/чуже" - отак рече: лиш задурманений російською ум - отого не помітить та не замітить, і лиш суржикознерозумлений, знесвоєний та незасвоєний (чужий та увідчужений), розум - отого не виправить. Молоді уми, тим паче, ще не уприроднили в собі критичний ум, а суржикостаркуваті та суржикосклеротичні уми - його вже знеприроднили! Молоді, ще не навчились критичного та аналітичного мислення (бач - не ото "критичному мисленню"), тож не занапащуймо їх жодною неграматичною стихійністю, навіть якщо вона й від самого Шевченка: перше ж та первісне ж застереження є не дурити самих себе, а лиш опісля навчатись свого-й-чужого! Бо: Якби ви вчились так, як треба [а не нерозумно, не без своєї рідної рефлексії],/То й мудрость би була своя [а не чужа, а тим паче й несвоя граматика]:
[Пролог: передумови премудрої дурнології:]
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають. [Цитує злорадно й сам Путьїн: чого він навчився од Медведчука]
Заміс[т]ь пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями.
Повести за віком,
За німцями, недоріку,
Сліпую каліку.
Добре, ведіть, показуйте,
Нехай стара мати
Навчається, як дітей тих
Нових доглядати.
Показуйте!.. за науку,
Не турбуйтесь, буде
Материна добра плата.
Розпадеться луда
На очах ваших неситих,
Побачите славу,
Живу славу дідів своїх
І батьків лукавих.
"[Богині Мови доленосний діалог:
Отак велить і сам Всевишній Бог:
Ото недовчені сліпі самодури -
Скверноносні суржикозамазури!] -
Учітесь, читайте,
І
Й свого не цурайтесь,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають,...
Умийтеся! Образ Божий
[Безбожним] Багном [каснаскверни] не скверніте.
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Бо невчене око [бач - не "невіглас-ґлаз"]
Загляне їм в саму душу
Глибоко! глибоко!
Дознаються [суржико-] небожата,
Чия на вас шкура,
Та й засядуть, і премудрих
Немудрі одурять!
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
А то залізете на небо:
«І ми не ми, і я не я,
І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані Раю.
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!..» — «Добре, брате,
Що ж ти такеє?»
«Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм».
Отак-то ви навчаєтесь
У чужому краю!
Німець скаже: «Ви моголи».
«Моголи! моголи!»
[І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ
Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.
Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20]
"...а також у часто повторюваному вислові: "Я нічого не хочу – тільки щоб люди свого не цурались".
Мабуть, усю вічність буття проникатимемо в ці слова, щоб вони врешті стали зрозумілі, щоб вони врешті стали дією, щоб із сили промовлених слів постала сила національних ідеалів, принципів, пріоритетів та інтересів. Власне, синтез цього і був властивий Шевченкові у найприродніший спосіб: велика людина завжди національна, як її народ, бо вона тому і велика, що представляє собою свій народ (В. Бєлінський). Поза межами нації не творять, як не може фізично жити поза межами власного тіла людина.
Чи був би такий великий Шевченко, якби написав "Кобзаря" неукраїнською мовою?..." (Фаріон)
Отам оте Шевченкове речення - написане неукраїнською! Отам також скасуймо настановний мінімалізм (ото анахронізм: свого лиш не цураймось, а не всемогутньо вивчаймо та капіталізуймо та інвестуймо?) - та введімо логічну інверсію:
І свого научайтесь -
Й чужого [не] цурайтесь!
[Й в чужому не гайтесь!]
Прецедент розмови ( ось як давненько: harnack: 11 квітня 2011, 12:26:03 ) - причини й наслідки: http://ua-etymology.livejournal.com/307517.html?thread=4529213#t4529213
Анумо знову віршувать (ШЕВЧЕНКО): АНУМО - нашим мововелінням перевіршуймо отеє всеє ще соборніше та вольовіше, довчившись нашого рідного (чого?) українського закличного-наказового способу дієслова першої особи множини (отого - дастьбі в деіндоєвропеїзованій та деслов'янізованій російській):
[ Суржикосамодурами - не будьмо!
Кличний відмінок, наказовий спосіб - не забудьмо!
Справжній слов'янський світ спорудьмо!]
Не дурімо самі себе,
Учімось, читаймо,
І
Й свого не цураймось,
Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Того діти цураються,
В хату не пускають,...
Не вважа́ючи на дрібні́ ва́ди в його́ тво́рах, Шевче́нко єсть ге́ній (Грінч.): Бо стоїть на заваді деслов'янізації українців російською!
Платить за сонце не повинні!
Та й тілько ж то! Ми не погане,
Ми настоящі християне,
Ми малим ситі!.. А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому ДЕЧОГО навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима,
А тюрм! а люду!.. Що й лічить!
Чи пак: Марія:
Добру Добра і розуму.
Чи пак: Марія:
Взяла
Та в школу хлопця одвела,
У ієсейську. Доглядала ж
Сама його, сама й навчала /325/
Чи пак: На вічну пам'ять Котляревському:
Та дрібно, та рівно, як Бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві, — піде руна [луна] гаєм,
Піде та замовкне — нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру добра не навчить.
Хоча - ото щось вже давнє...
Висновок:
Москаль скаже: „Ви – убогі!”
Убогі, безбожні –
Без Шевченка, без мовоньки:
Суржикопорожні!...
Ба й сповна недоленьки:
Аж москвовельможні!
Здурманені - без воленьки:
Собі не тотожні!
ОТО ДАВНЕНЬКО: а дурні дурні - нічого ще не навчилися: Гаразд: навчаймось чужій українській!
harnack
2 вересня 2009, 16:16:24
Отут - політичне продовження трампотропами й трампотропізмами!
